..:: Афиша ::..

Карта сайта

«

КИНОАФИША

Kинотеатр "Родина". Вас ждут премьеры самых лучших картин мирового проката,
комфортабельные места и новейшие технологии киноиндустрии!

с 16 по 22 августа

  • Мег (3D)


    Жанр: ужасы, фантастика
    Страна: Китай, США
    113 мин.

    Сеансы: 11:50 21:50

  • Кристофер Робин

    Жанр: мультфильм, фэнтези
    Страна: США
    104 мин.

    Сеансы: 13:50

  • Патрик

    Жанр: комедия
    Страна: Великобритания
    94 мин.

    Сеансы: 17:30

  • Темные умы

    Жанр: фэнтези, приключения
    Страна: США
    104 мин.

    Сеансы: 10:00

  • Аксель

    Жанр: фантастика, приключения
    Страна: США
    - мин.

    Сеансы: 15:40 19:20

ул.Академическая, 49 Телефон: (06264) 3-02-29

Краматорск Родина

Стоимость билетов

СЕАНСЫ:

До 17:00

Понедельник - Четверг: 40грн.
VIP зона: 200грн.

Среда - "День зрителя": 30грн.

Пятница - Воскресенье: 50грн.
VIP зона: 250грн.

После 17:00

Понедельник - Четверг: 50грн.
VIP зона: 250грн.

Среда - "День зрителя": 30грн.

Пятница - Воскресенье: 60грн.
VIP зона: 300грн.

Краматорск Родина
  РЕЦЕНЗИИ ->  Раз - собачка, два – собачка

1

Алексей Першко, Kino-Teatr.ua  15.08.2018

Всяческие кошечки-собачки и прочие попугайчики всегда были любимцами людей, что превратилось в поветрие сейчас, в эпоху технологий и социальных медиа.

И вообще с развитием кино и технологий (и не только кинематографических) идея облечь очередного робота в собачье обличье не раз приходило в голову творцов разных рангов и масштабов. И "Аксель" - лишнее тому подтверждение. Простой парень из небогатой рабочей семьи Майлз не петрит ни в чем, кроме мотогонок, но и здесь ему постоянно приходится бороться с хронической нехваткой цепей. Именно в такой критической ситуации пред финалом каких-то местных гонок ему на помощь приходит не менее простая девчонка из семьи "заробитчан" (только с учетом американских реалий - мексиканских) по имени Сара, которая крадет новенькую цепь у команды своих благодетелей Фонтейнов. Майлз в гонке побеждает и оказывается в компании мажоров из той самой семьи Фонтейнов, благодаря украденной у которых цепи он и стал триумфатором. Но, как известно, волк свинье не товарищ, и социальная рознь дает о себе знать. Но именно благодаря этой неприятной ситуации Майлз знакомится с таким же изгоем, как и он сам, только механическо-кибернетического свойства. На какой-то свалке он находит Акселя - "недопиленного" до ума пса-робота, по каким-то причинам сбежавшего из секретной лаборатории. Естественно, между двумя изгоями не могла не завязаться теснейшая дружба, только крепнущая в горниле погонь и гонений. Первым псом-роботом с которым лет 35-40 тому назад могли познакомится советские ребятишки, был Джесси - неуязвимый терьер и друг человека. Сейчас в обличье Акселя мы имеем дело с куда более крупным и технологически продвинутым образчиком этого рода созданий. Правда, в отличие от Джесси, которому авторы придали вид, неотличимый от живого терьера, Аксель не скрывает своего происхождения - это гора металла, начиненная хитромудрой электроникой, позволяющей ему заниматься саморазвитием. По своему настроению и атмосфере (невзирая на технологичность) "Аксель" достаточно старомоден и сентиментален, но стоит все же отдать должное сценаристу Оливеру Дэли, который умудрился придумать в некоторой степени нетривиальный финал. Интересно, удалось ли это сделать авторам украинского фильма "Фокстер и Макс", который чем-то неуловимо напоминающий и книгу о Джесси, и фильм об Акселе. Посмотрим.


  РЕЦЕНЗИИ ->  Рыбку жалко!

2

PavelChap, Kino-Teatr.ua  13.08.2018

Под водой запах распространяется очень медленно.

Но уже к середине фильма зритель отчетливо чует смрад "Форсажа". Проект "Мег: Монстр из глубины" без преувеличения можно назвать многострадальным. Его реализация задумывалась еще в середине 90-х, но тогда идея была утоплена в "Глубоком синем море" (1999). В середине "нулевых" "Мега" пытались оживить повторно, но не вместились в рамки выделенного студией New Line бюджета. И только на закате "надцатых" Warner Bros вместе с режиссером дилогии "Сокровища нации" под соусом летнего блокбастера таки выпустили гигантскую акулу в свободное плаванье. Но ей-богу, лучше бы этот проект пустили ко дну еще в 90-х. Сюжет прост, как и любой с участием Стейтема.
  Во время научной подводной миссии батискаф был атакован гигантской акулой. Неисправный аппарат теперь лежит на дне. Поднять его по силам только лысому и брутальному самцу. "Скала" Джонсон тушил пожар в "Небоскребе". Вин Дизель "яестьгрутил" в марвеловской "Войне Бесконечности". Поэтому выбор логично пал на их напарника по последнему "Форсажу", Джейсона Стейтема, у которого свои старые счеты с мегаладоном.

  Подзаголовок "летний блокбастер", по идее, может списать многое. Но даже эта оговорка не спасет зрителя от ушатов клишированных несуразностей, коими полон "Мег" по самые края.

  Команда из 4-х сценаристов во главе со Стивом Альтеном, автором романа-первоисточника, не придумала ничего лучше, как полфильма впустую нагнетать интригу с монстром, которого до этого два месяца к ряду и в анфас, и в профиль показывали в трейлерах. Пока главный персонаж обозначает свое присутствие плавником на горизонте, аудитории предлагается сопереживать клишированному спивающемуся протагонисту (Джейсон Стейтем) и выслушивать околонаучные теории по поводу океанского дна, под котором покоится логика отчетной картины. Но как только лысый брутал и акула сходятся лицом к пасти, включается режим "форсаж": гонки, перестрелки, спасение "на флажке". Стейтем, как всегда, играет Стейтема. Копипаста из "Неудержимых", "Адреналина", "Механика". Остальные подыгрывают и даже не пытаются выйти из статуса "ноунеймов".

  По задумке создателей, Мегаладон - это Портос из Марианской впадины, который убивает, потому что он убивает. Абсолютное зло. Как Джейсон Вурхиз из "Пятницы, 13". Как Самара Морган из "Звонка". Как уровень ванили из "50 оттенков серого". Но они как-то стыдливо смещают акцент с того факта, что акула появляется в наших водах из-за этой же научной миссии, в ходе которой была грубо нарушена естественная экосреда, где тихо-мирно коротал свои дни Мегаладон несколько миллионов лет. И его поведение - это лишь защитная реакция на внешние раздражители. Да, молодцы, что вставили в фильм фотку из статьи на Википедии. Но радость могла быть полнее, если бы пролистали дальше и прочли, что из-за своих гигантских размеров эта акула была падальщиком, а не активным охотником, поэтому наматывать показанный километраж она физически не способна.

  После классической тетралогии "Челюсти", "Пираньи", "Глубокого синего моря" едва ли можно чем-то удивить зрителя.
  Попытку освежить жанр взаимоотношений человека и рыбы в 2016 г. предприняли творцы "Отмели". Получилось на "троечку с плюсом". Фланг гигантских существ давно и надежно застолбил за собой Майкл Бэй со своими "Трансформерами", а также Кайдзю из "Тихоокеанского рубежа" вместе с неувядающей Годзиллой.

  Поэтому с точки зрения смысла, визуала и послевкусия, "Мег" это полностью вторичная работа с нулевой нагрузкой, выпущенная в прокат многолетней прихотью одного человека, автора романа Стива Альтена. Фильм опоздал с выходом лет на пятнадцать. И ничего, кроме снисходительной улыбки, не вызывает.
  4 из 10


  РЕЦЕНЗИИ ->  Сперва всё плохо, зато потом будет ералаш

3

astenix, Kino-Teatr.ua  13.08.2018

Не сложно оценить фильм.

Сложно разобраться с собственным ощущением - правильный ли получился фильм. Слишком уж огромный подтекст подтягивается при попытке определить, что именно происходит на экране. Хоть фильм и называется "Кристофер Робин", быстро становится очевидно, что этот персонаж ничего не решает. Вот он одинокий ребёнок, вот он забитый строгостью учителей школьник, вот он бывший солдат, попавший под обстрел, вот он менеджер, на которого начальство навесило ответственность, но не дало рычагов для управления. Он даже не может отказать приставучему соседу в игре в карты, и старается спрятаться при виде соседа. Конечно, теперь у него испорчены отношения с женой и дочерью - папа постоянно где-то пропадает. Драма заявлена, и понятно, что ему "надо встряхнуться", а не прятаться от проблем. Его "встряхнет" плюшевая игрушка из его детства. Собственно, это главный герой всего фильма - он инициирует все изменения и выступает как эталон оценки всего хорошего и плохого. Забывать друзей - плохо. Радоваться воздушному шарику - хорошо. И не поспоришь. Кристофер Робин "встряхивается", побеждает злобного лесного Слонопотама в себе, разруливает офисные тёрки и храбро уезжает с семьёй в отпуск. Диснеевское счастье. Вкратце, это всё, что происходит на экране. Но важнее то, что происходит со зрителем. Ключевым выступает восприятие главного героя. Винни-Пух, к которому привыкли "рождённые в СССР", ничуть не глуп, он всегда говорит веско и метафорично, он самостоятелен и не зависит ни от Пятачка, ни даже от Кристофера Робина - они все дружат, но и только. В фильме же экран занимает тот самый "глупый плюшевый мишка" Винни, про нелепые приключения которого была когда-то написана сказочная книга, который вовсе не похож на толстенького альфа-любителя мёда. И в отношениях с Кристофером Робином он похож на брошенного котёнка, которого надо кормить, защищать, обнимать. Он ничего не понимает (явно ничего, озвучка это даже как-то подтверждает), ничего не требует, он просто пришёл и спрашивает, рад ли Кристофер Робин тому, что его мишка Винни тут. Первая половина фильма неспешна и слезоточиво-носошморкательна как для взрослых, так и частично для детей. Всё ощутимо и ясно-понятно - важнее всего дружба и душевная связь с тем, кто тебе доверился и кто тебя ждёт (игрушка ли это или твой ребёнок). Это не то, что приходит из учебников, это всё то, что рождается из личных переживаний и ощущается также личностно. Ты вдруг понимаешь, что бляха, надо позвонить маме и просто спросить, как у неё дела. Работа работой, но к чёрту работу, если ты далеко от тех, кому ты нужен просто так, без условий или достижений. Редкое кино способно вызвать такое сильное личностное сопереживание. Но потом фильм совершает резкий взбрык и несётся к предсказуемому финалу, как ужаленная лошадь. Эмоции и созерцание чего-то внутреннего и драгоценного закончились, начинается тряска. Кристоферу Робину надо успеть в Лондон на митинг с топ-менеджерами, его дочери надо успеть самостоятельно доехать в Лондон, чтобы донести папе утерянные "деловые бумаги", жене Кристофера Робина надо успеть в Лондон чтобы найти сверхсамостоятельную дочь, все ломятся в единую точку на всех парах и видах транспорта (поезд, автомобиль, грузовик, чемодан). Конечно, все найдут друг друга, все будут довольны, будет дисней-энд - с этого момента фильм теряет свою самобытность и превращается в просто ещё одно карнавальное выступление усталых артистов с характерными ролями.


  РЕЦЕНЗИИ ->  Пророцтва міської легенди

4

Оператор007, Kino-Teatr.ua  10.08.2018

"Людина-метелик".

Так його назвали українці. Переклад, звісно, грубий. Його бачили сотні разів у Чорнобилі незадовго до вибуху АЕС. Цитата з фільму У світі існує чимало так званих "міських легенд", історій про незрозумілі явища, невідомих істот, розповідей про таємні організації. Найвідоміші з них мають свої корені у США, оскільки саме там подібні історії популяризуються усіма можливими способами, особливо за допомогою книг та кіно. Однією з таких легенд є історія про Людину-метелика, загадкову літаючу істоту, яку начебто неодноразово бачили над містечком Пойнт-Плезант у штаті Західна Вірджинія у 1966-67 роках. Повідомлення про істоту припинились у грудні 1967 року, коли поряд з містечком обвалився Срібний міст, в результаті чого загинуло 46 людей. Після цього людину-метелика почали вважати передвісником якоїсь масштабної катастрофи. Звичайно, історія виглядає надто надуманою та містичною, щоб у неї вірити, але як сюжет для чергової страшилки вона підходить ідеально. Дивно, що в серіалі "X-files" їй не присвятили окрему серію. У 1975 році за мотивами цієї історії була написана книга "Пророцтва Людини-метелика" за авторством письменника Джона Кіла, а у 2001 році вже за мотивами книги вийшла однойменна екранізація. Щоправда події екранізації перенесені з 1960-х на початок 2000-х. Сюжет розповідає про журналіста Джона Клейна, в якого в житті відбувається трагедія - через невиліковну хворобу помирає дружина. Хвороба була виявлена після обстеження травми, викликаної автокатастрофою. Але помираючи, дружина розповіла Джонові, що бачила прямо перед автокатастрофою дивну істоту, схожу на метелика. Через два роки Джон опиняється у містечку Пойнт-Плезент, жителі якого розповідають, що бачили істоту, яка за описом схожа на ту, про яку розповідала дружина Джона. І найдивніше, що істота повідомляє людям деякі факти про майбутні трагічні випадки. Цілком логічно, що фільм "Пророцтва Людини-метелика" знятий у жанрі детективного трилера з елементами фантастики й містики. Зразу слід відзначити, що фільм знятий досить грамотно. Звичайно, як і у більшості фільмів даного жанру, у сюжеті "Людини-метелика" можна знайти багато прогалин. Але головне з чим впоралися творці фільму на чолі з режисером Марком Пеллінгтоном (він, до речі, озвучив Людину-метелика в одній зі сцен), так це з нагнітанням напруженої похмурої атмосфери та детективної інтриги. І ніякого банального "вистрибування з-за рогу". Звичайно, в деякі моменти творців фільму явно тягнуло на гумор, а в українського глядача усмішку викличе фраза з фільму, яка винесена в епіграф. Але, на щастя, в цілому це фільм не зіпсувало. На атмосферу працює також і візуальна складова фільму - відповідна похмура картинка, нормальна операторська робота, навіть пара музичних композицій запам’ятовуються. Правда, деякі візуальні ефекти сьогодні виглядають помітно застарілими. Акторська робота у фільмі, звичайно, далека від ідеалу, але свої гонорари актори першого плану, Річард Гір в ролі Джона Кляйна та Лора Лінні в ролі шерифа Конні Міллз, відпрацювали нормально. А ось на похвалу заслужили Вілл Петтон в ролі Гордона та Алан Бейтс в епізодичній ролі письменника Александра Ліка. В цілому, "Пророцтва Людини-метелика," можливо, і не ідеальний фільм, але у своєму жанрі знятий цілком пристойно. Шанувальникам містичних детективних трилерів та різноманітних міських легенд, в тому числі і про самого Людину-метелика, даний фільм можна порекомендувати для перегляду.


  РЕЦЕНЗИИ ->  Безмізкі

5

Оператор007, Kino-Teatr.ua  10.08.2018

Порівняно нетривала епоха так званого "Дикого Заходу" в США - прекрасне середовище для найрізноманітніших історій.

Тому в такому жанрі кіно як "вестерн" виходили різні фільми - від несерйозних і фантастичних до дуже правдоподібних і навіть заснованих на реальних подіях. А бували і такі, які що є сили корчили із себе серйозні і правдоподібні фільми (чи серіали), але, фактично, такими не були. Серіал "Godless", назва якого перекладається як "Безбожні", є саме таким - потугою на правдоподібну історію. Провальною, на жаль. Події серіалу відбуваються в американській провінції у 1880-х роках, де промишляє банда під керівництвом жорстокого горлоріза Френка Гріффіна. Грабунки та вбивства привели до того, що скажену банду вирішив покинути найкращий стрілець та найбільш наближений до Френка член угрупування на ім’я Рой Гуд. Правда, просто так з банди ніхто не йде, тому Рой втік, прихопивши з собою крадені грошенята і вбивши та поранивши кількох членів банди, включно із самим Гріффіном. Останній в нападі люті перестріляв усе населення містечка, що було неподалік і пообіцяв знайти і помститися самому Гуду. Рой же сховався в поселенні Ла Бель, населення якого складають в основному жінки, бо чоловіки нещодавно загинули на шахті. Під час перегляду усіх семи серій "Безбожних" на язику крутиться одне запитання: творець серіалу Скотт Френк знущається над глядачами чи як? Начебто, Френк і не безмізкий йолоп, написав сценарії до не найтупіших фільмів "Особлива думка" (2002), "Росомаха" (2013) і "Логан" (2017), а також був режисером прекрасного детективного трилера "Прогулянка серед могил" (2014). А ось з "Безбожними" Френка понесло кудись не туди - сюжет переповнений такою ахінеєю та ідіотизмами, що часом дає фору третьосортним вестерн-бойовичкам, на зразок "Мерця в Тумстоуні". Наприклад, банда Гріффіна вже давно займається грабунками, але місцевій владі на це начхати; банда Гріффіна вбила високо поставленого представника закону, але місцевій владі на це начхати; банда Гріффіна перестріляла ціле місто, але місцевій владі також на це начхати. Зрозуміло, що Дикий Захід тому і був названий "диким", що там творилося справжнє беззаконня - туди-сюди шастали банди, індіанці пробували відвоювати свої землі, місцеві шерифи не завжди контролювали обстановку і так далі. Але Скотт Френк гіперболізував усе до таких масштабів, що повірити у 0те, що відбувається просто неможливо. В реальності і за менші злочини влада би натравила на банду Гріффіна військову кавалерію та всіх мисливців за головами на додачу. Але в альтернативній реальності Френка кавалерії начхати на всі злочини бандитів - у них якісь свої справи. Але насправді даний сюжетний виверт зроблений з іншою метою. Не треба бути генієм, щоб здогадатися, що в останній серії глядача чекає масштабне побоїще між бандитами та жителями Ла Беля. А оскільки сценаристові, слідуючи сучасним модним тенденціям, треба було проти бандитів виставити групку "сильних та незалежних" під обов’язковим керівництвом лесбійки, то Френк пішов на такий сценарний крок, наплювавши на всі закони логіки і здорового глузду. А можна було б зробити логічніше: наприклад, сказати, що Гріффін у змові з місцевою владою. Але ж ні, невеличку армію (в банді по сюжету 30 чоловік) наче ніхто не помічає. При чому, інші стереотипи на місці - Гріффін обов’язково цитує Біблію і корчить із себе віруючого. Сценарну дурість Френк регулярно пробує перекрити жорстокістю - тут тобі і кров, і відірвані кінцівки, і гори трупів, в тому числі і немовлят. Коротше кажучи, провальна спроба відігратися на вразливих глядачах. Але навіть якщо закрити очі на сюжетну ахінею, серіал не стане кращим. Сюжет передбачуваний до неможливості: із самого початку ясно чим все закінчиться, зрозуміло що Гуд та Гріффін вийдуть на дуель, зрозуміло, що раз Гуд поселився у молодої та привабливої удовиці Еліс, то ближче до кінця серіалу вони пересплять. Ще одна проблема - наявність у серіалі абсолютно зайвих сюжетних ліній, які нікуди не ведуть і вставлені в серіал лише "шоб було". Наприклад, навіщо поряд з Ла Белем "поселили" негрів-ветеранів громадянської війни, навіщо переконували в крутизні цих персонажів, якщо в кінці серіалу їх досить тупо спустили в сценарний унітаз? І це стосується багатьох персонажів - представників багатої компанії, яка підписує угоду з жителями Ла Беля, молодого хлопчини-стрільця, сина-індіанця удовиці Еліс. Усі вони просто тягнуть час, не граючи ніякої вагомої ролі в сюжеті. І тут стає зрозумілим, що в оригіналі "Безбожні" задумувались як повнометражний фільм. Так, мабуть, і треба було зробити - можливо, вийшов би простий, але видовищний бойовик в дусі "Чудової сімки" (2016). Але продюсер Стівен Содерберг, прочитавши сценарій, вирішив дати Френкові можливість у повному обсязі екранізувати свій сценарій. Отримавши "карт-бланш", Френк не мусив труситися над кожною сценою і зливати всю "воду". І тому навіть якщо закрити очі не лише на сценарну дурість, але й на зайві й непотрібні сюжетні лінії, "Безбожні" будуть страждати ключовою проблемою - серіал несказанно нудний: події розгортаються повільно і в’яло, цікавих епізодів - кіт наплакав, лише в окремі моменти, наприклад під час перестрілок, серіал хоч якось "оживає". При чому, періодично наступають пафосні (наприклад, поява Гуда ("гуд" - англійською "добрий") в диму в останній серії) і самопародійні сцени (наприклад, коли персонаж, бризкаючи харизмою і пафосом, виходить з будинку з револьверами наголо, а його тупо валять прямо на порозі), від чого неясно, що Френк хотів зняти - серйозний фільм чи тупорилу комедію. А підсюжет з індіанцем-привидом - це взагалі капець. З чисто візуальної сторони серіал виглядає прийнятно: картинка красива, а ось операторська робота неоднозначна - то оператор знімає цілком професійно, то бере камеру до рук і починає як дилетант трусити камерою і завалювати горизонт. Тим не менше, пейзажі у серіалі дуже красиві, декорації поселень дикого заходу виглядають переконливо, одяг також відповідає епосі. Дивно, що незважаючи на наявність усіх атрибутів вестерна, атмосфера дикого заходу відчувається не так часто. Актори у фільмі маловідомі, але зіграли непогано. В цілому, серіал "Безбожні" став відвертим розчаруванням. Цікава ідея, непогана технічна складова серіалу і прийнятна акторська гра були убиті ідіотським сценарієм та повільним і нудним розгортанням подій. Краще подивитися "Непрощеного" (1992) чи "Доларову трилогію" Сержіо Леоне.


  РЕЦЕНЗИИ ->  Українські послідовники студії “Asylum”

6

Оператор007, Kino-Teatr.ua  09.08.2018

У 1997 році в США була заснована студія під характерною назвою "Asylum" (назва перекладається як "Психлікарня").

Тривалий час студія не мала успіху на кінематографічній ниві, але у 2005 році вийшов фільм Стівена Спілберга "Війна світів" за мотивами роману Герберта Уеллса. "Психи" під шумок швиденько наклепали власну низькобюджетну і низькоякісну екранізацію роману, і випустили фільм на DVD, сподіваючись, що неуважні глядачі не помітять, що купують не диск з блокбастером, а низькоякісну підробку. І спрацювало - диски з фільмом продалися успішно, а студія отримала можливість і далі клепати аналогічні підробки вже інших блокбастерів (за такими фільмами закріпився термін "мокбастер"). Складно сказати, чи то ця справа дійсно настільки прибуткова і приносить шалені кошти, чи то через студію почалося "відмивання" грошей, але сама студія почала випускати по 10-20 фільмів на рік. Після виходу фільму "Дума про Тараса Бульбу" складається враження, що студія "Asylum" спробувала такими чином відкрити свою філію в Україні. Бо тактика загадкової студії "Голд-Продакшен", відповідальної за вихід "Думи.", повністю повторює тактику "психів": "Дума." вийшла в один рік (2009-й) з російським фільмом "Тарас Бульба", знята за мотивами одного твору, ще й плакати фільму схожі. Але "Дума." - це, фактично, низькобюджетна пародія на російський фільм "Тарас Бульба", який сам по собі був нікудишнім. Ну, а якою може бути низькопробна пародія на нікудишній фільм? Сюжет "Думи про Тараса Бульбу" загалом повторює, сюжет повісті. Однак фільм нагадує біглий переказ повісті - у першій половині фільму наче все йде розмірено, згідно з повістю, а потім сюжет зривається, як пес з ланцюга і прожогом біжить до розв’язки. В результаті, більшість персонажів толком не розкриті, а відмінностей від повісті вистачає - наприклад, Остап гине у битві під Дубно. Схоже, фільм знімали нашвидкуруч, а більшість сцен не змогли дозняти. Вийшов сюжетний сумбур, а не нормальне кіно. В принципі, повість "Тарас Бульба" - точно не те джерело, за мотивами якого можна зняти хороший фільм, але творці "Думи." навіть не старались. Візуально фільм виглядає вкрай убого: картинка дешева, операторська робота кривувата, монтаж рваний. В битвах беруть участь двоє-троє калік, а актори переграють по повній програмі. Навіть Михайло Голубович в ролі Бульби виглядає непереконливо. В принципі, якби існували мінусові шкали оцінювання фільмів, сміття на зразок "Думи про Тараса Бульбу" отримувало б своє сповна. А так просто категорично не рекомендується до перегляду.


  РЕЦЕНЗИИ ->   Мег и Джейсон

7

Алексей Першко, Kino-Teatr.ua  08.08.2018

Китай давно перешел в наступление по всем фронтам, и кино - не исключение.

Все больше фильмов, выходящих на мировые экраны, испытывают на себе влияние Поднбесной - не только финансовое, но и творческое. Очередное доказательство тому - фильм "Мег" Джона Тартлтауба с настоящим созвездием международных мегастаров. Джонас Тейлор (Джейсон Стэтем) когда-то подмочил свою репутацию во время спасательной операции, в ходе которой требовалось освободить из подводного плена членов экипажа атомной подводной лодки. В какой-то момент Джонас принял решение, приведшее к трагическим последствиям, но сам он утверждал, что видел нечто, что вынудило его спасать жизни хотя бы части участников, а вот многие другие посчитали, что увиденное им - не более чем видение, вызванное паникой. Несколько лет спустя обвинители будут постыжены: ученые, работающие на частной глубоководной станции, погружаются туда, куда лучше бы им не соваться, и высвобождают то, чего не стоило бы высвобождать. А освободили они 27-метровую доисторическую акулу мегалодона (сокращенно - мег), и теперь им предстоит - мягко говоря - ответить за свои поступки и вступить в неравный бой с глубоководным монстром. И главной их ударной силой станет не ум, зания и небесная красота Суинь (китайская мегазвезда Ли Биньбинь), не миллиарды главного инвестора станции Морриса (Рэйнн Уилсон), не профессиональные навыки ДиДжея и Джаксс, а фирменный взгляд исподлобья, литые мускулы и ныряльщицкие навыки Джонаса.
  Фильм "Мег" как-то исподволь вызывает в памяти ленту "Великолепный", в котором Бельмондо блистательно сыграл 2 роли, одна из которых - роль писателя приключенческо-шпионских боевиков, которые наделял своего героя теми качествами, которыми мечтал бы обладать сам. Пишет он свои творения на конвейере и практически не приходя в сознание. Есть ощущение, что и автор романа, легшего в основу фильма "Мег" действовал приблизительно по такой же схеме. Более того, и авторы фильма пошли по его стопам, в результате чего "Мег" получилась весьма забавным опусом - разухабистым экшеном, в меру глупым, но удерживающим внимание зрителя, изобилующим незамысловатым юморком и невероятными поворотами сюжета. Тем же зрителям, которым доведётся смотреть "Мег" в зале с технологией 4DX, советуем взять с собой побольше салфеток для протирания регулярно заливаемых водой очков. Или же просто отключить этот эффект кнопочкой в правом подлокотнике кресла.


  РЕЦЕНЗИИ ->  Історія родини: минуле, теперішнє, майбутнє

8

NedzelnitkskyAnd, Kino-Teatr.ua  07.08.2018

Мюзикл - це плоть від плоті культури США, проте поза її кордонами ставлення до нього більш, ніж обережне.

Іноді музичні номери пишуться під конкретний сюжет, проте, як у випадку стрічки "Мамма Mia!", що вийшла з феноменальним касовим успіхом у 2008 році під керівництвом Філліда Ллойда, сюжет став обрамленням для чудових пісень групи ABBA!. І ось, в 2018, у сіквелі стрічки від режисера Ола Паркера нас чекає нове втілення хітів майстрів популярної музики, композиції, що не ввійшли в першу частину, а також ключові номери, - з попередньої частини. .Отже, готель в Греції, під вмілим керівництвом Софі, її помічника - менеджера Фернандо Сьенфуегоса, і одного з батьків - Сема Кармайкла - розквіт. Радість від успіху затьмарює той факт, що, Скай, наречений власниці, у від‘їзді і розмірковує над постійною роботою в Нью-Йорку, а Донна - залишила цей світ. Проте, і зараз мати Софі незримо з усіма, і звісно, як не в мюзиклі, зустрічаються дива. Взагалі, музичні стрічки належить до того пласту кінематографу, оцінку яких не можна розбити на якісь окремі складові частини, такі як гра акторів, сюжет, декорації, і тим більш, у витворах мистецтва, якими є представники топ-рівня цього жанру, важко знайти якісь вади. В "Мамма Mia!-2" автори пішли ще далі - в даному випадку ми маємо аж три часові відрізки - юність Донни, її роман з Семом, Біллом і Гаррі в золоті часи молодості, знайомство з чудовим островом; теперішні будні Софі, що з безтурботної дівчинки, стає мудрою жінкою, і. не будемо забігати наперед. Проте, під чудові мелодії ABBи (в даному випадку це 19 композицій, багато з яких будуть відкриттям для "незнавця") майбутнє зустрінеться з минулим, і життя буде йти далі. Акторський склад тут вийшов теж неймовірним - Донну зіграла Меріл Стріп (у юності - Ліли Джеймс), її батьків - Гаррі Брайта- Колін Фёрт, Сема - Пірс Броснан, Білла Андерсона - Стеллан Скарсгард, а образ Софі розкрила Аманда Сейфрід. Цікава також роль харизматичної співачки Шер, їй дісталась почесна роль бабусі героїні. Настрій стрічки, на відміну від першої, став більш глибоким, і я б сказав - філософським, переставши бути суцільно солодко-приторним. Що можна відмітити - це звісно просто неймовірні декорації і костюми, хореографію і роботу з вокалом. Власне, коли мова йде про національне надбання - для США, і всесвітнє - як тексти групи ABBА! - які можуть бути компроміси? Як підсумок. "Мамма Mia!"-2 - це суто жанрова стрічка, так само як и вибір її цільової аудиторії. Якщо вам хоч трохи до смаку мюзикли, то фільм просто знесе голову від якості втілення, так само і щодо скептиків. Його можна порадити як чудову стрічку на вечір для широкого кола глядачів, що збагатить всім спектром найкращих емоцій - якщо глядач сам налаштований на позитивний лад.


  РЕЦЕНЗИИ ->  Here we go again!

9

Алексей Першко, Kino-Teatr.ua  06.08.2018

Перед режиссером Олом Паркером стояла сверх тяжелая задача: целое созвездие известнейших актеров, которым надо было предложить сыграть приблизительно то же самое, что ив первом фильме Mamma Mia! Задача осложнялась еще и тем, что место действия также осталось тем же.

С этой задачей Паркер справился. По крайней мере, так посчитает всякий, кому в (далёкой уже) юности доводилось танцевать под бессмертную музыку ABBA. Софи (Аманда Сейфрид) занята бурной подготовкой к повторному открытию все того же отеля, в котором столь безудержно веселились практически все присутствующие в кадре и сейчас персонажи. Некоторые из них были заняты выяснением того, кто же из них является отцом Софи. Теперь же великолепная троица появится в кадре, но несколько позже - Билл (Стеллан Скаргард) стал маститым писателем, и вынужден ради приглашения от Софи сбегать с церемония вручения ему очередной литературной премии, Гарри (Колин Ферт) заправляет какой-то компанией, которую контракт с дружественной японской фирмой должен вывести на первое место в Европе, и только Сэм (Пирс Броснан) живет в соседнем от отеля Bella Donna доме, поскольку архитектурное творчество не требует сидения в душном офисе в каком-то большом городе. Ясное дело, не все так безоблачно в этом лучшем из миров: погодные катаклизмы ставят под угрозу приезд на райский греческий островок приглашенных. Причем катаклизмы эти перекликаются с грозами, разверзающими небеса в недалеком прошлом, в котором молодая Донна (Лили Джеймс) через Париж (и жаркие объятья молодых Гарри, Билла и Сэма) впервые попадает на пирс греческого рая, где и разворачиваются события вот уже второго кряду фильма. В общем-то, если вы, уважаемые зрители, смотрели первую ленту франшизы Mamma Mia, то во второй ее ленте вас не ожидает ничего принципиального нового. И это, пожалуй, хорошо, так как это как раз тот случай, когда верна поговорка, гласящая, что "все новое это хорошо забытое старое". Вам предстоит увидеть идеальный мир, сверкающий всеми возможными красками и населенный идеально красивыми людьми (причем независимо от пола и возраста), которые настолько идеальны и счастливы, что изъясняются исключительно (ну почти) словами из песен легендарной группы ABBA. Разве что продюсерам не стоило приглашать на одну из роль великолепную Шер - уж больно очевидными становятся на фоне ее исполнения вокальные недостатки остальных комедиантов, которые до этого воспринимались как условность, входящее в свод правил предлагаемой игры.


  РЕЦЕНЗИИ ->  Проблеми «Тараса Бульби»

10

Оператор007, Kino-Teatr.ua  06.08.2018

Популярність повісті "Тарас Бульба" Миколи Гоголя, а точніше присвоєні їй ідеї та суть викликають цілу купу запитань.

Звичайно, у всіх країнах віддавна були популярними історії про злочинців, розбишак та "борців з системою", але в персонажів даних історій, яким, як і Тарасові Бульбі, надавали героїчний ореол, була хоч якась мотивація до дій, і здійснення хоча б якихось шляхетних вчинків. Наприклад, Робін Гуд, як гласить легенда, ділився награбованим у багатих поміщиків майном з бідняками. Але козак Тарас Бульба - абсолютно інша людина, це скоріше антигерой, шаленець і розбійник. Він піднімає ціле військо на війну з сусідньою країною не тому, що необхідно захищати незалежність своєї країни чи через якусь національну трагедію, яка торкнулась і самого Бульби, а лише тому, що у Тараса є сторонні предмети у п’ятій точці, скучно йому. Бульба - дуже недалека і жорстока людина, наприклад, він не сумніваючись, здатен вирізати купу невинних цивільних, як відплата за те, в чому він сам і винен. Іронія повісті "Тарас Бульба" полягає в тому, що вона просить читача співчувати такому персонажеві і навіть, прости Господи, вболівати за нього, списуючи все на дикість часів середньовіччя, коли відбувається дія повісті. Але, будьмо чесними, навіть у найбільш дикі часи були люди з набагато вищими моральними принципами і здатними на дійсно героїчні вчинки, а не лише на вирізання немовлят і пустопорожні псевдо патріотичні промови, підкріплені лише регулярним діставанням на горіхи. Якби така повість, як "Тарас Бульба" була написана на 200 років пізніше, її б швидше за все звинуватили в екстремізмі, розпалюванні міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі. Але сьогодні ця повість має статус класики російської літератури, а тому той, хто її критикує ризикує в прямому чи в переносному смислі бути спаленим на вогні як єретик. І більшість читачів віддають перевагу не помічати усі негативні сторони повісті - не лише вищезгадану суть, але й купу сюжетних нелогічностей (наприклад, складається враження, що або в козака Андрія над головою висить стрілочка з надписом "Андрій тут", або в описаних битвах брали участь 2-3 людей, бо як інакше пояснити те, що Андрія в гущі бою помічають то Панночка, то батько), скажений пафос, російський ура-патріотизм (максимально знижений у першій редакції повісті) та сумнівну історичність (наприклад, Гоголь явно не розрізняв реєстрових козаків та голоту). Звичайно, повість не є затягнутою, написана досить просто, а тому і читати її легко, але мотиви автора для її написання - незрозумілі. Залишається сподіватися, що Гоголь, будучи майстром тонкої іронії та сатири, написав "Тараса Бульбу" лише для того, щоб потім пореготати над тим, як українські та російські ура-патріоти без критичного мислення будуть вишукувати в цій повісті національні патріотичні ідеї вселенського масштабу. Розуміння того, що являє собою повість "Тарас Бульба", а точніше - критичне уявлення про неї, необхідне для усіх тих, хто береться за її екранізацію. Фільм, який дуже точно слідує тексту повісті ризикує стати пафосним непотребом. Звичайно, відхід від тексту першоджерела також не гарантує успішність фільму - американська екранізація "Тараса Бульби" 1962 року є яскравим тому підтвердженням. Але режисер Владімір Бортко цього не розумів і зняв кіносміття "Тарас Бульба" 2009 року. Події фільму майже дослівно переказують текст другої редакції повісті - знову події відбуваються в Україні (чи то русскій "УкрАїні", як говориться у фільмі) орієнтовно на початку 17-го століття, знову Бульба зустрічає своїх синів Остапа та Андрія після випуску з київської семінарії, знову забирає їх на Січ, знову піднімає козаків на війну проти Польщі, знову облога міста Дубна, знову зрада Андрія, знову страта Остапа, знову страта Бульби. Тому краще звернути увагу на помітні сюжетні розбіжності. Наприклад, сценаристи фільму також розуміли, що у Бульби немає виправданої мотивації для боротьби, тому вставили у фільм закадровий напад поляків на хутір Тараса і вбивство його дружини, чого в повісті не було. В оригіналі просто вийшов якийсь кадр зі сторони, виголосив перед козаками промову в стилі "наших б’ють" і козаки, які, схоже, взагалі не в курсі, що відбувається у їхній країні, пішли на війну з Польщею. У фільмі же з Бульби спробували зліпити палаючу праведним гнівом суміш Богдана Хмельницького та Вільяма Уоллеса. Та хай краще так, ніж ніяк, хоча у екранізації 1962 року мотивація була прописана краще, бо мала всенародне значення - зрада поляками козаків після спільної боротьби проти турків. Правда, смерть дружини Тараса додала ше один штришок до негативного образу Андрія - в повісті цей кадр зрадив свою родину і країну, щоб захистити польську панянку, яку разок бачив голою, коли підглядав за нею, а у фільмі він зраджує ще й незважаючи на вбивство матері поляками. Також в епізоді на Січі додали сцену написання листа турецькому султану - без цього стереотипу ну ніяк. Часом складається враження, що фільм задумувався як серіал з більшою кількістю сюжетних вольностей - наприклад, є якісь незрозумілі уривки спогадів Бульби про якихось турків, які ведуть полонених дівчат. Що це за сюжетна лінія - неясно, здається, що ці сцени просто забули вирізати при монтажі. Ще одна сюжетна відмінність - вагітність польської панночки від Андрія, її смерть при родах і народження дитини, що іронізує фінальну сцену фільму - батько Панночки віддає наказ спалити Бульбу, типу сват спалив свекра. Чергова відмінність - Бульбу зробили не лише вмотивованим, але й менш тупим. Наприклад, у повісті в Бульби була можливість врятувати Остапа, коли він, за допомогою єврея Янкеля, під виглядом іноземного купця, хотів викупити сина з варшавської в’язниці, але через невміння тримати язика за зубами провалив легенду і змушений був тікати; у фільмі же Бульба просто спізнився і прибув до Варшави вже на страту Остапа. І так далі. Можна ще згадати і про дрібні відмінності, наприклад, що церкви не "в жидів в оренді", як в оригіналі, а в "шинкарів в оренді", на що багато хто звертав увагу, але погоди це не робить - у фільму є куди більші проблеми. Прибрати або хоча б "пом’якшити" пафос і російський ура-патріотизм у екранізації не стали, що вже робить фільм самопародійним. Ледь не кожні 10 секунд у фільмі звучать фрази "русская зємля", "русская душа", "русская сіла" і тому подібне. Представлений фільмі грубий спосіб подачі пафосу був висміяний ще в 1990-х. Як треба правильно подавати пафос було непогано показано у фільмі "Хоробре серце" 1995 року, на який творці фільму "Тарас Бульба" пробували рівнятися. Але не вийшло: режисером "Хороброго серця" був Мел Гібсон, а "Тараса Бульби" - Владімір Бортко. Можливо, ще зіграло роль те, що "Хоробре серце" та, скажімо, "300 спартанців" знімалися американцями про інші народи - такий собі погляд зі сторони. А в "Тарасі Бульбі" відбувається спроба росіян присвоїти собі історію іншого народу. Тому промову Тараса на початку фільму, де Бульба, стоячи перед козаками у вишиванках, шароварах і з оселедцями, втирає про велич "русской зємлі", будь-який поважаючий себе українець буде сприймати з відчуттям дикої суміші гніву та істеричного сміху. Варто згадати і про жорстокість у фільмі. Що ж, літаючі голови з пап’є-маше і гумові руки створюють враження, що перед глядачем - експлуатаційне кіно в стилі американських низькопробних фільмів 1980-х, лише електронної музики і зернистої картинки бракує. Показується все крупним планом і знято досить неуміло. У "Хороброму серці" дана фішка також є, але там це показано обривисто і для додання атмосфери жорстокості, а не як бажання викликати жах у вразливих глядачів. Можна порівняти сцену страти Остапа і сцену страти Уоллеса: Гібсон показував страждання акторською грою, Бортко же регулярно пхає залізні гаки між ребра, наївно вірячи, що лише так треба лякати глядача. До речі, описаних у повісті жорстоких розправ козаків над мирним населенням взагалі немає - лише Бульба разок помаячить на фоні спаленої церкви. Мабуть, це зроблено для того, аби глядач співчував козакам у сцені страти, вразившись жорстокістю поляків, особливо зриванням православного хреста з грудей Остапа, мовляв дивіться - невіруючий католицький християнин знущається над істинно віруючим православним християнином, а останньому закони неписані і він обов’язково потрапить в рай, незважаючи на обхезану ним заповідь "не убий". До речі, варто згадати і про постановку битв у фільмі. Плачевне видовище, якщо говорити коротко. По-перше, видно що на масовці економили як могли, і тому про справжню масштабність (за винятком пари моментів) говорити не доводиться. Хтось скаже, що 15 млн. дол. бюджету (на початку зйомок мова йшла про 25 млн. дол., тому неважко вирахувати, скільки було витрачено на рекламу і "розпилювання бабла") було недостатньо, але для порівняння хочеться запропонувати турецький фільм "1453. Завоювання", знятий за 12 млн. дол.; та що там, російський фільм "Турецький гамбіт" за 3,5 млн. дол. був масштабнішим за "Бульбу". По-друге, боляче дивитися на в’ялі рухи статистів, які чи то не виспались, чи то боялися поранити один одного. В цьому є провина і режисера, і монтажера, який міг приховати і ганебну роботу з масовкою, і спотикання коней об прикріплену до землі камеру.. Але, схоже, усім було начхати. По-третє, убогі битви Бортко старався приховати вищезгаданою жорстокістю, яка в битвах доходить до відвертого маразму, на зразок прорізання шаблею міцних металевих обладунків. По-четверте, вищезгаданий пафос і тут "додав свої п’ять копійок": битви ідуть під регулярні коментарі закадрового голосу, який героїчно описує того чи іншого козака (майже, як на футболі), а козаки не можуть померти, не викрикнувши на прощання фрази в стилі "слава русской зємлє". Високий бюджет фільму ставить запитання і до суто візуальної сторони фільму. Картинка і операторська робота виглядають непогано як для хорошого телевізійного серіалу, але слабо як для високобюджетного історичного фільму. До речі, частина епізодів фільму змонтована в чорно-білих кольорах - це така фішка Бортка, перенесена ним з його попередньої режисерської роботи, серіалу "Майстер і Маргарита". Але там даний режисерський прийом працює, бо події розгортаються в СРСР 1930-х років, тому чорно-білі епізоди допомагають поглибленню атмосфери. В "Тарасі Бульбі" же даний прийом виглядає чужорідно. І якщо сцени спогадів ще можна скриплячи зубами сприймати, то чому в чорно-біле зафарбована промова Бульби на початку фільму - в хронологічному порядку це ж середина фільму. Розчарував і композитор Ігор Корнелюк - його музичні композиції у фільмі "Тарас Бульба" досить і нікудишні і вставлені не в тему. І це ось цей композитор написав музику для серіалу "Майстер і Маргарита", пара з яких стали мало не культовими? Остаточно добиває фільм робота акторів першого плану. Що б там хто не казав, але Богдан Ступка в ролі Тараса Бульби виглядає змученим і змарнілим, слабо схожим на нарваного і активного горлоріза з повісті. Для порівняння з тим же "Хоробрим серцем" один лише вигук Гібсона "Свобода!" відправляє всю гру Ступки в нокаут. А там ще ж є мотиваційна промова перед битвою за Стерлінг, поряд з якою вступна та фінальна промови Бульби і поряд не валялись. Але куди більше захоплення викликає те, що на роль синів Бульби взяли Владіміра Вдавічєнкова та Ігаря Пєтрєнка, тоді як закадровий текст зачитав Сєргєй Бєзруков. Невідомо, яким місцем думав відповідальний за підбір акторів, коли брав на керівні ролі акторів, які прославились і разом грали у фільмах та серіалах про бандитів, а саме "Бумер" та "Бригада". Якщо це був такий тонкий режисерський натяк, що козаки у фільмі - це такий собі середньовічний аналог сучасних "гопників" і "бандюків", тоді зрозуміло. Але ж тут ніби втирають фрази про велич "русской зємлі", невже "гопники" входять в цей перелік? Як би там не було, але вибір акторів приніс свої плоди - Остап та Андрій з фільму взагалі не схожі на свої прототипи з книги, при чому ні по віку, ні по зовнішності (Андрій описаний в повісті як хлопчина неземної краси, але Пєтрєнка, який зіграв його роль, точно не підходить до цього опису). Але Бог з нею, із зовнішністю, куди більше значення грає акторська гра, і тут наші "гопники" не підкачали - зіграли настільки дерев’яно, настільки це взагалі можливо: чого варта одна тільки сцена абсолютної беземоційності Остапа І Андрія перед тілом матері. Магдалена Мельцаж в ролі Панночки (у фільмі її "назвали" Ельжбетою Мазовецькою) - симпатична. Просто симпатична. Епізодично з’являється у фільмі Міхаїл Боярскій, але той факт, що і тут його порівнювали з мушкетером говорить сам за себе. Ну, не вміє чувак грати, що поробиш. Позитивні емоції залишає лише Сергій Дрейден, який достойно відіграв стереотипного евгейчика. Ну, і Лесь Сердюк похмуро і харизматично дивитися спід лоба. У Ади Роговцевої мало сцен, а Остап Ступка. він у фільмі також є. В цілому, "Тарас Бульба" - нікудишній практично по всіх параметрах фільм, який у своїй ваговій категорії (високобюджетних фільмів) не витримує жодної критики. В принципі висувати претензії до того, що вийшло сміття можна не лише Борткові, але й Гоголю, бо левова частка ахінеї перекочувала прямо з повісті. Але й Бортко дав маху, гадаючи, що у випадку провалу сховається за першоджерелом. Не вийшло.


  РЕЦЕНЗИИ ->  Конг: Остров черепа

A

Анатолий    16.03.2017

Итак, «Конг, остров черепа».

Оставим описание сюжета и отношения главных героев, кто кому кем приходится и кто какое звание занимает. Это вы можете прочитать на профессиональных киносайтах. В профессиональных кинорецензиях. Я пишу как обычный зритель. В чем-то искушен, в чем-то нет, в чем-то ориентируюсь, в чем-то нет. Опыт кинопросмотров есть. Спилберга (Индиана, например, Джонс) от Содерберга (Друзья, например, Оушена) отличу.

Поговорим об эмоциях. А эмоции таковы, что билет начинает окупаться в первые полчаса. Начинает окупаться с панорамных съемок самого острова и с первой встречи с Конгом. Первая встреча с Конгом далеко не романтична. Фильм – высокобюджетный треш, если вы понимаете, о чем я. Непобедимый монстр крушит вертолеты. Но в душе – добрый. Потом он избавляет остров от плохих монстров. Не трогает добрых людей. Злых людей трогает, да. Добрых даже защищает. Но мы ведь пришли в кино не сочувствовать людям или Конгу. Мы пришли за зрелищем. И создатели это зрелище предоставляют на 300 процентов. Природа, крушение Конгом вертолетов, взрывы, огнище, гигантский паук, злобные твари, которых Конг и валит по мере своих возможностей – вот оно! Вот на что стоит посмотреть.

Финальная боевая сцена между Конгом и самым главным монстром – вот на что надо посмотреть. Напоминает, кстати, рестлинг. Но – мощно. Если вы опоздали на начало фильма, приходите за полчаса до конца. Окупится. Если у вас есть сомнения, идти или нет – идите! Детей брать не стоит. Сцены смерти сняты тактично, без кишок и расчлененки, но они – есть, почти за кадром, но и в кадр что-то попадает. Детей брать не надо, женщина – выдержит.

Теперь лично мое, авторское мнение:
После Конга, которого снял Питер Джексон (а он снял его в 2005 году, между прочим), я думал – тема закрыта. Там Конг успевал дать хороших люлей динозаврам и был очарован человеческой женщиной. Тем не менее, по спецэффектам это было круто.
Увидев нового Конга, я так понимаю, не закрыта тема вообще. Нет предела спецэффектам. По поводу очарований Конга, спасибо создателям кинчика, здесь Конг – не очарован. Баба в фильме есть, но никакой романтики между Конгом и бабой – нет. Там чего-то главные герои переглядываются, и пусть, они ведь люди, это понятно. Конг не умиляется, не ищет баб. Питер Джексон, снимая свою версию, придерживался классического сюжета. С романтикой, с очарованием Конгом красоты. Здесь такого нет. Здесь есть, скажем так, трогательные сцены, плохие люди против хороших, но вот явных соплей нет. Конг Конгом, а люди людьми. Здесь нет прям уж душещипательного, никто не выясняет отношений, не выясняются отношения добра и зла, здесь люди выживают, и, слава создателям, показано это очень зрелищно.

Теперь о создателях.
Операторская работа, спецэффекты, ракурсы – выше всяких похвал. Пролеты, проезды, панорамные съемки, виды... Создателям монстров – отдельный респект. Последнего Конга мы все равно сравниваем с предыдущим. И монстров этого фильма сравниваем с монстрами предыдущего. Респект теперь уже классику, Питеру Джексону( КингКонг, 2005). Там все хорошо.
Просто здесь – уже другое. Все другое. Так вот… До своего «Кинг Конга» Питер Джексон снял «Властелинов колец» (2001-2003), а до этого он снимал в Новой Зеландии адский кровавый треш (к примеру – «Живая мертвечина», 1992 г. ). Ну его хотя бы нашли, поручили, дали денег, у него до «Властелина колец» было имя, пусть сомнительное по трешу, но уже можно было договариваться. После «Властелина» ему на «Кинг Конг» уже дали не сомневаясь. Там уже Имя. Там уже Питер Джексон – уже себя зарекомендовал в Голливуде и успешно продолжает снимать.

Но вот я смотрю на создателей нового Кинг Конга. Кто ты, Джордан Вот-Робертс, режиссер «Конг: Остров Черепа»? Где ты был до этого? Как тебя нашли? Я посмотрел о нем в «Кинопоиске», какие-то проходные сериалы, у него даже дня рождения не указано. Но, Джордан Вот-Робертс, ты снял офигенный фильм. Ты и твоя команда.
Рекомендую.


© 2015-2018 Zitec дизайн

Тема: Афиша Краматорска

Сайт КРАМАТОРСК

Карта сайта